kallista: (Travel)
На выходные приезжала мама. По воскресеньям овощ во мне сражается, как тигр (если бы овощ был тигром, он именно так бы во мне и сражался), но здесь пришлось взять свою жопу в руки и поехать на ее выгул.

В эти выходные на жопин выгул подавали жару и выставку ирисов в ботаническом саду. В поисках ирисов мы с мамой наблукали на Райский Сад. Так называлась экспозиция, в которой нам обещали всяких экзотических крокодилов и бабочек. На мой вопрос а не в аквариумах ли случайно живут все эти люди экспонаты, девочка честно посмотрела мне в глаза и сказала: "Нееееее!.. Там специально сделана имитация природных условий!" - и быстро-быстро забрала полтинник за двоих.

Первый зал встретил нас бабочкакми и пауканами. Я никогда бы не подумала, что природными условиями для этих насекомых являются коробки со стеклами и булавки в филейной части тела:

Они все пришли сюда из моих кошмарных снов.


У одной меня складывается впечатление, что мама этой бабочки загуляла с осьминогом?

Еще в этом зале был жабный уголок. Там сидели аги.

Вот где-то так сидели и спали.

Или не спали, а просто злобно вырабатывали свой кожный яд.


В следующем зале уголки природы таки были сделаны для птичек, рыбок, черепах и крокодила. Выглядело это, в целом, достаточно неплохо: какие-то птички резвились под трехметровым потолком, рыбки вроде как просвечивали сквозь воду, а крокодила хотелось пнуть, чтобы убедиться, что он настоящий живой крокодил:

Когда я вернулась туда чуть позже, он был уже куда-то уплывший, а я все надеялась высмотреть с мостика, где эта туша может скрываться, ибо вдруг из-за угла за пятку цапнет.

В следующем зале были "нееееее-не-аквариумы".

Я там надолго застряла рядом с этим монстро маниакале под названием Йеменский хамелеон:

Реально высаживает, когда оно одним глазом смотрит на тебя, а вторым - куда-то вообще непонятно куда.


Сколько мы с мамой ни пытались напугать его стуком пальца по стеклу, громким кашлем или страшными рожами, цвет он менять не соглашался меньше, чем за сто баксов.


Вот конкретно здесь в его взгляде вы явно можете увидеть немое "Бабло гони!". Но мы на всякий случай денег ему не дали. Стремный он какой-то.

Потом был Красящий древолаз. Почему он красящий - гугл его знает. Мне он напомнил гипсовые статуэтки в гипермаркетах. Но он при мне прыгал, так что сомнений не возникло:


Бегающая игуана:

Куда она бежит, зачем она бежит и с какой скоростью, осталось неизвестным. Игуана намертво сидела на имитации природных условий и напрочь отказалась давать интервью.

Вот этот завр мне больше всего напомнил мне мелаллический шланг для душа: его вот эти чешуйки при поворотах его корпуса складываются точно так же, как складывается этот шланг. Да, вот такие у меня бывают странные фантазии.

Он на самом деле завр. Геррозавр.


Я не запомнила, что это за лягуха. Но она тоже напомнила мне гипсовую статуэтку вроде тех скарабеев, что привозят из Египта. И она не прыгала. Но их было три.

А это - Василиск.


Теперь я понимаю, почему сказочный персонаж называется именно так. Это была самая неподвижная из всех неподвижных рептилий. А еще кажется, что он смотрит на тебя всегда, с какой бы ты стороны от него не находился, хотя глаз его при этом не движется.

А еще у него облазил хвост. И лапы. Но особенно хвост.

Потом был почему-то еще один Йеменский хамелеон, но этот был постарше и не гопничал:

Он просто своим взглядом как бы лениво процеживал сквозь зубы: "Проваааааливал бы ты..."

Это не экспонат. Это их всехняя еда такая.


Я настолько боюсь пауков, что боюсь их даже через стекло.

Подозреваю, что он сам, бедняга, испугался, поэтому и забился так глубоко, что мне пришлось зюзьгой изогнуться, чтобы подсунуть объектив поближе.

Заканчивать своими фобиями мне не хотелось, поэтому мы снова бодро поскакали туда, где птички, и закончили еще одной парой неподвижных ящеров:


...и парой неподвижных (о Боже, какая неожиданность!) черепах:


Покинув выставку, мы поняли, что такое настоящее счастье: после отвратительной "тропической" влажности и духоты Райского Сада, от которых темнело в глазах, за дверью с надписью ВЫХОД оказался настоящий рай.
kallista: (Travel)
Две недели отпуска закончились. Было хорошо...

По традиции ездила на родину.
По традиции отдыхала в Крыму.
По традиции играла в квест на Чемпионате Украины.

Подорожный шестичасовоутренний туман...





Не туман даже, а целое облако!
kallista: (Travel)
Ночь в автобусе - это ужасно. С утра ноги еле в ботинки влезли: 10 часов в режиме сидя-не вставая привели к сильному отеку. Но отдохнули хорошо. Приятная смена картинки дополнилась полезным опытом. Теперь я знаю, что такое лыжи, и они для меня - не авторитет.

Я не понимаю, как на них ехать. И я бы научилась, но я абсолютно не понимаю, как правильно встать, если я упала. Я себе чуть лодыжки не повыворачивала. В результате каждый раз поднималась, отстегнув одну лыжу.

На борде пару лет назад у меня получалось гораздо лучше и понравилось мне намного больше. Даже несмотря на то, что тогда на финальном заезде я весьма экстремально улетела головой вниз. Без шлема, конечно. Было больно, конечно.

Один подъем на канатке, ни одного спуска на лыжах и час на коньках - вот и все, чем я могу похвастаться, если говорить об активном отдыхе на этих выходных.

Скорее всего, если бы я воспользовалась услугами инструктора, поездка была бы результативнее. Но об этом подробнее позже.

Поездка была организована моим приятелем Ромой, который собрал своих знакомых, запаковал их в бус и за недорого отправил на Буковель. Я прекрасно осознавала, чем чреваты две ночи в Спринтере, но от предложения провести выходные в Карпатах за 600 гривен (проезд, проживание, двухразовое питание) я не отказалась. Даже не то, что оно показалось мне соблазнительным, а просто как раз назрела необходимость вылазки в какое-нибудь свежее местечко.

Как по-настоящему умная женщина, я приехала за час до оговоренного времени сбора: важно было правильно выбрать место, на котором мне предстоить провести в общей сложности 20 часов. И не просто провести, а еще и ухитриться провести его с как можно большей эффективностью отдыха для моего организма. Место за водителем было оптимально во многом благодаря небольшому расстоянию до экрана телевизора, печке, удобному крючку для пакета с водой и шоколадками, но более всего непередаваемо прекрасной возможности шевелить на нем не только стопами, но и коленками.

Выехали в полвосьмого вечера, приехали в полседьмого утра.
Рома ткнул пальцем на обособленно стоящее строение и сказал четырем отдельным человекам: вы будете жить там.
Через минуту четыре разъяренных отдельных человека возмущенно сбежали вниз по лестнице обособленно стоящего строения и задали хозяйке логичный вопрос: почему в доме холодно? Реально холодно? Как на улице? В ответ им сказали, что вечером будет тепло, а пока пусть они идут и моются, где все.
"Экономят..." - подумали четыре отдельных человека.
Позже они поняли, что "У Стаса" (так называлась вилла) свято чтят знаменитый тезис Леонида Ильича.

Экономили на всем: на два дня был выделен один рулон туалетной бумаги (это на четверых), а из чистящих-моющих средств в ванной не было ничего, кроме обмылка толщиной миллиметра два, оставленного, по всей видимости, предыдущими жильцами, которые в отношении сервиса не были столь наивны, как я. Но более всего меня поразило отсутствие лампочек, которых в каждом помещении (две комнаты, прихожая и ванная) предусматривалось по несколько, но нигде не было в полном количестве.

Зато телевизоры с тюнерами стояли везде, кроме ванной.

Еще в прихожей было чучело лисы и на диване лежала лисья шкура. И мне их двоих было жалко.



Когда приехали в Буковель, оказалось, что четверо отдельных людей катаются на лыжах приблизительно одинаково - то есть никак. На почве этого мы и подружились сразу у подножия горы. На этом, собственно, позитив от первого дня закончился, осталась только безумная полубессмысленная трата денег и раздражение от чудесного "европейского" сервиса.

Буквально в процессе надевания лыж я поняла, что ничего из этого хорошего не выйдет.
Аттракцион невиданной щедрости в виде 20%-ной скидки, которая действует до девяти утра, для меня закончился на лыжах категории В, стоимость которых нивелировала эту самую скидку. Они, типа, выпуск 2009 года, в отличие от С, которые 2006-го. Да мне хоть мейд ин Совьет Раша, я разницы не увижу. Думаете меня кто-то посчитал нужным спросить, какие мне лыжи нужны?.. Я в суете завтыкала, зато потом чеку "обрадовалась".

После подъема на гору я поняла, что 10 скипассов, даже на двоих - это я психануууууууула. Потому что я с этой горы съезжать не собираюсь вообще ни разу.




К тому же, пошел сильный дождь. И тут меня ожидала засада: подъемник вниз не опускает! То есть креселка как бы вниз едут, но на них спускаться не дают! И никого не волнует, что у тебя не получается и ты передумал. Или катись или спускайся пешком с этими гребаными лыжами. А вообще бери инструктора за 450 гривен в час и не еби полощи нам нервы, ибо нас не должно волновать. Пятиминутный выброс шлака из моего хорошенького ротика обеспечил мне пропуск вниз. Внизу негодовали, но мне было с высокой горы в прямом смысле этого слова.



Через час я убедилась в том, что наебывают выманивают деньги здесь везде, куда ни ступи.

Дело близилось к обеду. В поле зрения был гриль-бар FREEstyle и точка общепита Buge.l типа фаст-фуд. В целях экономии выбрала фаст-фуд. Людей - шо дерьма за баней, плюнуть негде. Все гарниры - по 15 грн, все мясо - по 30 грн порция грамм сто. Особенно удивил салат из свеклы с луком за те же 15 грн.
Экономия начала мне казаться сомнительной.

Ничто не могло меня согнать с теплого дивана, кроме шести лишних скипассов по 33 грн каждый: при детальном рассмотрении они неожиданно оказались действительны только на эти сутки.
Кассы возврат билетов не оформляют ни при каких условиях, будь то град, лавины, сели или сломанная нога.
За полчаса в условиях жесткой конкуренции по причине дождя мне удалось продать оставшиеся по 25 грн. Это еще раз убедило меня в том, что раздражение и дискомфорт делают из меня никудышнего сейлза: можно было и по 30 пихнуть. При этом пришлось еще разок превратить свой рот в источник говнизма, так как местный охранник пытался обвинить меня в спекуляции и помешать мне вернуть мои кровные, так опрометчиво потраченные на то, чем через пять часов даже подтереться не получится.

Следующий день был превосходен во всех отношениях. План был до смешного прост: погулять, пофотографировать и покататься на коньках. Погода была чудесной: шел пушистый снег и было не очень холодно.





Поначалу казалось, что даже люди какие-то более приветливые нам попадались: на катке добрый дядя бесплатно положил наш фотоаппарат в камеру хранения, и там же на катке случайный посетитель оказался тренером по хоккею и провел нам бесплатный мастер-класс.



Но "европейский" сервис неистребим: в туалете не оказалось ни капли мыла.

Я зашла поглазеть в гриль-бар. Цены выше киевских в два раза как минимум: салат Цезарь сто двадцать гривен, полтинник Хортицы - тридцать. Конкуренция отсутствует по понятным причинам, поэтому людям не остается ничего иного.

Конечно, в этот день не могло не случиться какой-то каки.

Мы уже порядком набродились и накатались, а до времени сбора оставалось еще минимум четыре часа. Утром Рома спрашивал у водителя, сможет ли он отвезти людей, если будет нужно. Тот сказал, что в принципе да, но не видит смысла, потому что с остановки маршрутки ходят каждые 10 минут.
До нее было километра два. Радостно прискакавши туда, мы были весьма "счастливы" узнать, что до ближайшего рейса полтора часа, но если нам нужно до Мыкулычива, то мы можем доехать "всего" за 80 грн.

Мы не дозвонились водителю и пошли его будить. Ооооо, что мы услышали, когда до него достучались... Его вытаращенные глаза и вопли о том, что мы, сволочи, ему спать не даем, а ему всю ночь "людей везти", мне противно вспоминать до сих пор: у него был день, ночь, и был бы еще этот день минус сорок минут на нас, чтобы выспаться. А вместо этого он весь вечер бухал, теперь дрых с похмелья. Но я думаю, что основная причина в том, что он тупо зажал соляру на лишние тридцать километров.

На обратном пути к остановке (еще два километра) мы словили зеленый таксомерседес, водитель которого оказался приятным мужичком и согласился довезти нас за полтинничек. Он мягко ехал и приятным голосом на очень чистом украинском рассказывал о Буковеле и Карпатах.

















До отъезда в Киев мы успели принять душ, пожарить сосиски и даже немножко поспать. На ближайшее время впечатлений достаточно, особенно если отнестись ко всему с юмором. Мне было в меру всего, послевкусие осталось приятным, а значит, отдохнула хорошо!
kallista: (Travel)
Просто посреди Кумлуджи я обнаружила ЭТО.
С кондиционером.
И рядом три тарелки.
Настоящие.

 

Щоб я так жив...
kallista: (Travel)
 
Вот такой прикол. Боролось дерево с камнем боролось, да и срослось с ним навечно.
kallista: (Travel)
Здесь гранаты растут прямо на улицах. И стоят соответственно.
И мандарины. Они зеленого цвета, но спелые и сладкие.



Зато здесь бензин два доллара стоит. И мясо - двадцать.
kallista: (Travel)
В Кумлудже болеют овощной гигантоманией. Это я вам абсолютно точно говорю.

Заценить хотя бы въезд в поселок:




В принципе, если учесть, что Кумлуджа - город теплиц, то такой энтранс весьма логичен.


Теплицы, вид сверху

Только на въезде странные гигантские овощи не заканчиваются.
На одном из перекрестков не хватает масла и сковородки, чтобы приготовить целое рагу для великана:


И тут же рядом - апельсин ростом с меня аккурат над отхожим местом:


Я не знаю, как относится апельсин к горшку, но факт остается фактом - этот оранжевый переросток красуется над входом в туалет.

Но самое большое удивление - это гигантский камыш в Анталье. Этот камыш растет везде: вдоль по дорогам, на стройках и под домами вместо георгин. Один из виденных мной "малышей" тихонечко себе заглядывал маковкой, что творится в окнах третьего этажа. Чернобыльский такой малыш...





Рост у меня 169 см, если че :)
kallista: (Travel)
Да-да, конечно, мы все поняли: турецкая свадьба кардинально отличается от украинской.

У нас - тамада: "Встали! Выпили! Горько! Танцуем! Выпили! Горько! Так, все-все-все! Горько!"

У них на свадьбе - танцуют. Танец только для мужчин. Танец только для женщин. Половина женщин - закрытые, то есть в платках. Эвелина называет их Чупа-Чупсами. И правда похоже.



На самом деле свадьба была не столько турецкой, сколько европейской. Было намешано всего: и выступление приглашенного армянского коллектива, и туфелька, и турецкие песни, и танец живота...



Тамада была русской, поэтому привычные конкурсы были. Но и отдуваться за них пришлось мне да Эвелинкиному брату. Турки вообще не понимали, что от них хотят и зачем это нужно. А когда им объясняли, они с ужасом отмахивались - мол, неееееее, вы что?! я - да в туземца? не-не-неееее! А немногочисленные русские девушки драли нос от осознания собственной важности и неотразимости.



Было прикольно, но как-то несвадебно, что ли... Даже не знаю, стоит ли мне наезжать на херсонские свадьбы теперь...

А еще было холодно и я замерзла...
kallista: (Travel)
Эвелина меня не разбудила. С этого началось утро. В полдвенадцатого.

Продолжилось оно вкусным турецким чаем с дико вкусными кунжутными бубликами и траблами с перекачкой фото: Ееешка упорно висла при попытке подключить к ней кардридер. Через два часа заехал Мустафа и проблема была решена: мы просто заехали к нему на работу и использовали его лэптоп. Главное - инженерный подход!

Эвелинка - умничка. Водит прекрасно. Довезла нас в Анталью и мне было не страшно. Такое бывает редко.

Боюсь представить, что там внутри

И вот что я вам скажу, товарищи. Шоппинг в Анталье - это наркотик. Если учесть, что зима здесь - это где-то около +10...+15, то ежу понятно, что пальтов и курточков здесь ёк. Ну разве что в коже, за которой здесь охотится половина туристов, наивно верящая в миф о дешевизне кожаных изделий в Турции. Зато сарафанов, юбок, кофточек.... И все такое воздушное, все такое ммм... Не удержалась - купила пару "летящих" блузонов :)

Магазин с бижутерией поймал меня в свои сети на добрый час. Я рассматривала, выбирала, передумывала и снова брала... После него я вышла и твердо решила больше никуда не заходить. Но по пути к выходу Polo Garage таки заманил меня снова и я схватила тот сарафан, который мне приглянулся еще полтора часа назад, и с закрытыми глазами, чтобы больше ничего не видеть, побежала в примерочную. К сожалению, он на меня "сел". Пришлось покупать.

Потом мы долго ехали домой...
И там я увидела ящерицу. Прямо в доме.


Эти ящерицы едят комаров, поэтому их здесь никто не трогает. Санитары дома, понимаешь! Надо в Херсон таких побольше. Херсонские калиброванные комары будут стимулировать их демографию.

Сегодня был день важных открытий.
Открытие №1. Я - шопоголик. Интересно, это лечится?..
Открытие №2. Чечевичный суп - это весьма вкуснющая штуковина. Боюсь, я на нее подсела. Кто знает, где в Киеве продается чечевица?
Открытие №3. Дорога из Кумуджи в Аланью очень похожа на дорогу из Севастополя в Алушту. Особенно если пальмы не попадаются.
Открытие №4. В Турции тоже иногда пропадает свет.
Открытие №5. Настоящий гранатовый фреш существует.
Открытие №6. Я достаточно быстро печатаю русский текст без русских букв на клавиатуре.
Открытие №7. Я ненормальная. Мне завтра нужно быть подружкой невесты, а я до сих пор не сплю.
kallista: (Travel)
В полчетвертого утра была уже в аэропорту, хотя сказали быть в четыре.
Мальчик, у которого были мои билеты на самолет, опоздал на пятнадцать минут. Какой-то его коллега что-то там рассказывал, что типа машина у него поломалась немножко, но ежу понятно, что товарищ банально проспал. И из-за него, нехорошего человека, мне не досталось места у иллюминатора - не хватило.

Киевский аэропорт сильно переделали по сравнению с прошлым годом. У меня даже появилось ощущение, что Евро-2012 не настолько призрачно, как кажется. Построили терминал F и терминал B чуть увеличили.

Умиляет количество людей, упаковывающих в пленку чемоданы. Ну да, два квадратных метра пленки плюс метр скотча равно 25 грн. Если бы не аренда места, наверняка космическая, это был бы самый прибыльный и стабильный бизнес из всех мне известных - упаковка служит зашитой не столько от грязи, сколько от нечистых на руку аэопортовых грузчиков.

В самолете досталось мне место у самого прохода. Рядом два места занимала семейная пара. Она сразу села у окна и... опустила шторку иллюминатора! Ну зачеееем брать место у окна, чтобы ехать с закрытой шторкой?! Было обидно.

Виза и багаж в Турции заняли минут тридцать, не больше, при том, что в очереди на получение визы было человек по тридцать в каждое окошко. Вопреки всем предостережениям, которые я слышала в Украине: мол, едешь одна, молодая симпатичная девушка - будут проблемы на границе. Так вот, никто ничего не спрашивал и никто меня даже пристально не рассматривал. Я даже удивилась.

В Анталье было +28, что после нулевой температуры в ночном Киеве радовало несказанно.

Моя подруга Эвелина со своим через два дня будущим мужем встретили меня и увезли за 90 км от Антальи в Кумуджи. Живут они в коммьюнити, каких очень много в Турции, в одном из таких вот домиков:


Здесь очень тихо и, наверное, очень хорошо здесь жить с маленькими детьми.

До моря 10 минут пешком, буквально через дорогу. Только пляж очень неухоженный. Эвелинка сказала, что эту землю никак поделить не могут. И у них такое бывает.


Мооооооорееееее!!!!!!!


Море было таким теплым и так пахло морем, что я плескалась в нем в чем пришла. А пришла я в сарафане.


Шоу мокрых маечек! Хорошо, не было никого, только мы и два наших шарпея.


Было красиво...


После еще красивее...


А после - просто мегаофигенно...
kallista: (Drunk)
Если бы вы знали, как я боюсь летать самолетом. Но, чтобы побороть свой страх, стараюсь летать, когда есть возможность. Оказывается, и мой любимый блоггер [livejournal.com profile] sergeydolya тоже так делает (39), только, конечно, на гораздо более продвинутом уровне :)

Вот и сегодня. Боюсь. Но только что вызвала такси в аэропорт.

А вы боитесь летать в самолетах?
kallista: (Travel)
26 сентября 2010

Совершенно случайно сбылась одна из моих мечт - я побывала на Кинбурнской косе.


55°30'5''N, 37°20'3''E

Придумалось путешествие внезапно вечером, а утром мы уже бодро скакали по песчаным буеракам полуострова. За то, что скакали, а не шлифовали бездорожье, спасибо вот этому бравому коныку Suzuki Jimny и его водителю [livejournal.com profile] vova_lev.



Извините, что фото контрфас.
Я настолько восторженно глазела по сторонам, что во-первых, провтыкала иногда вытаскивать фотоаппарат, а во-вторых, некоторые фотки совершенно испорчены моими кривыми руками так, что реанимировать их до хоть сколько-нибудь порядочного состояния невозможно.

Напихано было полмашины вещей и еды...


...и выехано в 11:00 из Херсона.


По дороге заехано на симпатичный недострой и набрано кирпичиков для hand-made мангала...
 
Ы-ы-ы, мы кирпичей натырили!

 
Тяжелое детство без игрушек... Женя играицо в кубики.

Где-то по дороге нашлась вот такая красота:






 

На решетке фасада можно рассмотреть, что эта постройка - 1898 года.


Нас удивило, что решетка фасада и множество решеток на окнах остались целы. Мы даже поинтересовались об сим чуде у проходившего мимо аборигена. Он сказал: "Не знаю. Боятся, наверное. Святое место все ж.." А еще он поведал, что этот собор - один из трех таких в мире. Один - вот он, один - в Казани, и еще один - я не запомнила где. Чем они таким особенные эти соборы, я пока что не нагуглила. Но место шикарное.

Часа через два после выезда из Херсона размеренное ш-ш-ш-ш-ш-ш по асфальту сменилось переключением на полный привод, ибо вот:


Дальнейшие километров тридцать ехалось по песчаной типа дороге, на котором любой цивилизованный автомобиль лег бы пузом и отказался от дальнейшей эксплуатации себя любимого в условиях, приближенных к экстремальным (делаю скидку на то, что абсолютно экстремальными условия были бы, если бы перед этим неделю лил дождь).






Мы свернули на Покровку, если чо :)

Вообще меня в огромный шок повергло село, увиденное после получаса виляния по пескам. Как люди живут там, куда в непогоду и добраться-то невозможно?! Как сказал [livejournal.com profile] vova_lev, в Покровку ходит рейсовый "автобус". УАЗ типа "буханка". Раз в неделю. Ппц.

Пока мы ехали по селу, я все думала, чем же питаются аборигены. Ну в самом деле, ладно картошка там, помидорки-огурки с огорода сняли, ладно свинью зарезали... Но хлеб? Сами пекут?. Подсолнечное масло? Соль?..
В конце села, как бы отвечая на мой немой вопрос, о чудо! - нарисовался магазин. И заведение общепоя типа "паб".


Табличка магазин над калиткой наверняка обозначает место для покупок в вечернее время.


Заведение "пабного" типа.





Естесственно, очень любопытно было, что там за шторкой. А за ней у нас..

...а за ней у нас VIP-кабинка!

Магазин был закрыт, но мы постучали. Очень настойчиво постучали. Настолько настойчиво, что нам открыли. И даже продали бутылку пива "Янтарь" месячной давности. Мы были удивлены, что при очевидных затруднениях с логистикой в этой местности эта бутылка стоила пять грн, а не пятнадцать. Вообще, ассортимент красноречиво свидетельствовал о том, где мы находимся, и чем, собственно, большую часть времени занимается местное население.




Вон то в пластиковых бутылках - не вода :)

На летней площадке Паба приобретенное пиво и было злоупотреблено. Для антуражу, так сказать.


А потом было красиво.

Должны были быть озера, но большинство из них высохли этим ненормальным летом. Но даже это высохшее было офигеть как красиво.


Вместо водички огромные площади покрывал мягенький солеиломох.


Но кое-где подземные источники таки побороли жару.




До самого кончика косы мы ехать не стали - выехать из бездорожья хотелось засветло, а для этого надо было чуть раньше из Херсона выезжать.

Но море было уже. Оно пахло, сияло песчаной кромкой и кричало чайками. Мужики занялись шашлыком - ну чего можно еще ожидать от этих примитивных меркантильных представителей рода человеческого: я приехала к морю, а они - к шашлыку на природе :)
Ну а я пошла валяться на песке. Прямо в одежде, потому что прохладно, - как-никак уж конец сентября. Но песок был очень теплым. И очень не хотелось с него подниматься.








Собственно, море...


Растительность на косе - гуляй, фантазия. Если отвернуться от моря и посмотреть на эту колючку, можно представить, что здесь ходят верблюды.


Или вот откуда взялась эта шишка, если в ближайшем обозрении не видно ни одного хвойного дерева?


Этот букетик сформировался еще по дороге сюда, но в приступе любви к прекрасному на кого-то из мужчин снизошло вдохновение воткнуть его в запаску нашего вездехода. Концептуально получилось.


Созерцание красот мира было грубо прервано осознанием своей неоценимой роли в качестве хозяйки стола, поэтому фотоаппарат в руках сменился ножом для нарезки огурцов и помидоров к весьма кстати поспевающему шашлычку на предусмотрительно натыренных кирпичах.


Время подбиралось к пятнадцати ноль-ноль, солнце спряталось и весьма ощутимо похолодало. Поэтому никто, даже я, был не против выдвигаться в обратную сторону.


Фото напамять снималось с поставленной "на козла" местной скамейки в качестве штатива. Выглядело это приблизительно так:


Вообще там очень сложно выехать обратно той же дорогой, что приехали. Разветвлений там так много, что если хоть раз отступить от правила "все время вправо/или влево/" - пиши-пропало: ты в любом случае приедешь куда надо, но однозначно уже по другому пути.

Обратно дорога была чуть менее песчаной и чуть более грунтовой. Иногда она проходила по дну высохших озер, и было очень странно и очень возбуждающе ехать по абсолютно плоской утрамбованной равнине, понимая, что раньше здесь рыбки плавали и лягушки квакали.

С отличным зарядом бодрости мы даже решились на триал - переехать через небольшую речушку. Вообще она нам казалась глубокой и мы достаточно долго размышляли, стоит или не стоит, бродили с закатанными по колено штанами и серьезно хмурили брови, замеряя глубину... В результате оказалось, что для коныка это "глубоко и илисто" - плюнуть и растереть. С его возможностями он мог бы быть без особых проблем в два раза глубже.


Водитель крут неимоверно. Но окно закрыть забыл :)


Это, конечно, был красивый день, который оставил в памяти красивый след.
kallista: (Green Fairy)
Я вот только что с поезда... Ну не только что, а вот час назад.

Каждый раз, сталкиваясь с этим чудовищным видом транспорта, я ощущаю некоторый стыд за то, что с шестого по одиннадцатый класс обманывала учительницу по английскому языку, с упоением рассказывая, что my favorite way of traveling is traveling by train because picturesque landscapes whizzing by bla-bla-bla...

На самом деле на это наверняка повлияло семейное путешествие на Урал. Мне было восемь и я точно не помню, как долго оно продолжалось, но это было жутко интересно.

Сейчас я со всей своей взрослой сознательностью осознаю, что наша железная дорога - это полный поездец.

Вот сегодня, например, мне не досталось одеяла. На мои справедливые возмущения проводник сказала, что одеял нет, есть только покрывала. И выдала мне одно. При том, что сегодня 1 октября и в лучшем случае +6°C на улице.
Не могу не поблагодарить доброго дядю с нижней полки, которого мое угрюмое лицо сподвигло отдать свое одеяло в обмен на то безобразие, что мне милостиво выдали в поезде №58 Киев-Евпатория.

А еще под утро очень воняло сигаретами. Курить в поездах запретили, но во второй половине ночи всем на это глубоко с верхней полки. Или с нижней.

А еще в купе обязательно найдется кто-то один, кто храпит. Вчера ехала - храпел налысо бритый дядька с длинными коровьими ресницами. Сегодня храпел ничем не примечательный полудедуля (непримечательный потому, что я просто не успела приметить: уснула через 10 минут после отправления поезда, и даже эти 10 минут потратила, чтобы застелить постель).

Пыльные подушки.
Влажные простыни.
Перегоревшие лампы.
Грязные окна.
Смешанный запах грязных носков, сигарет и все той же пыли.
Чай, в который без спросу бросают два кусочка сахара.
Ступеньки с дырками, в которые проваливаются каблуки.
Зассаный вечно закрытый туалет с заплеванным зеркалом и рулоном бумаги за 80 копеек, который кто-то уронил в лужу на полу, и хорошо если это лужа воды. Меня всегда интересовало, что будет если ну уж припечет так припечет? Ну ведь бывает же так, что вот просто до зелени в глазах. Или ребенка чьего-то укачает. Куда это все девать, если туалет вот только что закрыли и откроют только через полчаса? В пакетик из-под постели?

А еще скажите, зачем вот это тук-тук? Зачем по ночам они тук-тук по колесам?

И еще мне кажется, что сегодня мы кого-то переехали. Ибо сначала я чуть не свалилась с полки, и потом мы странно подпрыгнули. Хотя это наверняка плод моей больного спросонья воображения.
kallista: (Angry)
Наши поезда - самые поездатые поезда в мире.

11.08.2010
Поезд 209 Киев-Николаев. Дополнительный летний (16.06-1.09.2010). Наверное, этим и объясняется то, что вагоны еще Никиту Сергеича помнят.

Вот продает УЗ билеты разным людям. В основном, просят эти люди нижние полки. Когда нижние полки заканчиваются, люди покупают верхние. И вот скажите на милость, как нормальный, пусть не старый, но уже немолодой человек может вскарабкаться сюда?

 

Снизу не на что стать, сверху не за что ухватиться.

24.08.2010
Поезд 298П Севастополь-Киев. Ходит рагульно, в Киев прибывает в 11:14. Ну это дело такое, невозможно ведь впихнуть невпихуемое на наши железнодорожные пути.

В поездах я езжу относительно часто, но такого еще не видела никогда.
10:36. Я продрала глаза, нащупала трешку в кошельке и пошлепала к проводнице за кофе. Проводница, в леопардовом трико, посмотрела на меня, как на влетевшую в окно муху, и возмущенно произнесла: "Какой кофе, я сложила уже все! Вы что, раньше не могли прийти?!" Я подумала, может, меня глазки обманули, но нет: взглянув на часы, я увидела все те же 10:36, то есть ровно 38 минут до планируемого прибытия поезда. "Ну ладно," - сделала она мне одолжение и схватила трешку.

Наши поезда - самые поездатые поезда в мире.
kallista: (Travel)
Цю статєйку я шось збиралася-збиралася написати, та й забулася.

От тіко спомнила. На курорті я мала чєсть споглядати чудові витвори мистецтва у фойє санаторію. На кожному поверсі два фойє, тож подивитися є на шо.

На те шоб дослідити всі картини у санаторії мене сподвигла картина на одинадцятому поверсі, навпроти якої я нудилася, чекаючи на лікаря. До вашої уваги, картина Рєпіна "Пєрнаті, шикуйсь! Струнко!":

Бідне горобеня, оце його покрутило... 

Отож, фотозвіт з першого по одинадцятий. Де який поверх пам'ятаю дуже трохи, бо зразу не в'їхала номер поверху фоткать, а другий раз вже якось впадло було по сходах бігати. Можете поїхать самі подивиться.

Мої коментарі пропоную опційно - краще не читати, бо то є суцільно моя власна імпресія і виганяння.

ПОВЕРХ 1
Нічьо нема, тіко рецепція, технічні поменшкання і бібліотека-фантом.

ПОВЕРХ 2
Гм, початок нічого так, особливо матрац. 
 

ПОВЕРХ 3
Дерев'яна кобіта, голуб з бантиком і набір соломинок для мартіні:
 




ПОВЕРХ 4
Тута по-різному. З однієї сторони смєшалісь в кучу коні-люді, вже наляпали, так наляпали. Тріптіх:


З іншої - доволі-таки симпатишна різьба на доволі-таки симпатишному зеленому тлі:
 

ПОВЕРХ 5
Тут наіть красиво. Оголені вирізьблені тьоті, ...


...напівоголені намальовані тьоті, ...


..., а також патріотичне поєднання пустелі, квітів, українського прапора і якогось там постмодернізму:


Цікаво, автору хтось казав, що з трьох гілочок по всім законам селекції не може вирости шість троянд різного кольору, і шо взагалі, парна кількість квітів у нас, у слов'ян, не шанується?


І, повертаючись до напівоголених панночок, хочеться у однієї струхнути слимака з лобу:
 

А у іншої, культуристки, спитати: "Цицьки?! Цицьки де?!"


ПОВЕРХ 6

Цю картину я бачила щодня, бо цей розпис знаходився акурат за стіною нашої кімнати:

Більше за все я у цьому розписі сподобала стрінги:


ПОВЕРХ 7
Фрєска "Розпис пасхальних яєць" була пізнавальною:
 

Тіко чомусь два моїх рідних краї якісь дуже недолугі вийшли, ще й у мене руки зкосилися:


ПОВЕРХ 8
На восьмому красиво і багато. Мабуть, начальство тут працує. У першому фойє божествєнна тєма:
 

У другому фойє з одної сторони епічна баталія під назвою "Бій Кривоноса з Вишнивецьким":

Кривоніс - це, я так думаю, ота гніда конячка з виряченими очима.

З іншої сторони печальний козак Мамай. З його ніжного личка можна подумати, що печально йому від невдало зробленої трансстатевої операції: трубка і оселедець - таке, а от рум'яні і гладенькі щічки таки видають страшненьку, але дівчинку.


ПОВЕРХ 9
Картина Малєвіча "Білий видовжений квадрат":


ПОВЕРХ 10
 
Тута теж етнічні мотиви і лисі бошки з оселедцями. Еней з червоним прапором...:


...і ще один печальний козак. Тіко на відміну від Мамая він печальний тому, шо його баба - мужик:
 

Інший вестибюль тематично далеко не відхиляється:

Він до неї із коханням, а вона йому: "Ну шо ти мене тут пісеньки співаєш, ти б мені краще кааачечку оту вполював!"

ПОВЕРХ 11

Окрім покаліченої ворони, тут можна помилуватися гігантськими фазанами, які після мутації живуть у лісі...


... і марсіянськими пейзажами. Наскіки я знаю, марсіянські пейзажі червоні, а венеричні пейзажі - якось не звучить... Взагалі-то, я сиджу і думаю, шо ж це може бути. Зглядаючи на те, шо оте велике червоне таки Юпітер, а потім іде Сатурн... Ні, За Сатурном - це Юпітер, тоді оте велике червоне - то Уран, а ми на одному з двадцяти семи його супутників! Але якщо ми на Урані, то шо в біса так близько робить Сонце?! Чи то вже інша планета...
  

Чи то тому, шо у мене вже два тижні сексу не було, але чи не нагадує вам оця ракета нічого такого?

Як на мене, то це ярко виражений фалічний символ. І якшо так, то це точно корабль якогось Совєцького Союза, тому шо це цілком у природі нашої людини: зробити щось ого яке і показати всім великий Х. 
kallista: (Travel)
Після того, як ми, м'яко кажучи, виразили своє невдоволення з приводу ситуації гіду того Трускавецьтура, потім пояснили ситуацію дівчині, яка нам продала квитки, а також протягом півтори доби наполегливо намагалися зв'язатися з мовчазним телефоном директора фірми "Україна", вони вирішили, шо ну їх цих москалів пришелепкуватих і дали нам в якості моральної компенсації два квитки у будь-який зручний для нас день на екскурсію Східниця-Урич, куди ми саме й хотіли поїхати. Хе, а взяв би директор трубку, то почув би від мене вимогу компенсувати нашу роздратованість тільки одним квитком. Ще раз впевнююся у правильності принципу ніколи першим не пропонувати цифри. Вєліколєпно!

Далі ми думали поїхати у середу, але потім якось так склалося, що передумали і поїхали у п'ятницю. І добре зробили, тому шо у середу такий ливеняка періщив, що аж екскурсії повідмінили.

Екскурсія №3. Східниця, Урич

У п'ятницу погода була суперова. Сіли у комфортний мікробус. Гід Василь виявився пречудовенним хлопцем: розказував цікаво і без всих цих придуркуватих жартів, яким, здається, спеціяльно навчають на курсах гідів. 

Біля входу в національний парк Сколівські Бескиди є невеликий майданчик з дерев'яними ідолами. Деякі з них реально жахливі.
 

В Тустані була найчистіша і найприємніша харчоточка з тих трьох, що я бачила, але їсти не хотілося. Хотілося чимскоріш залізти нагору. 


За фортецею два джерела: одне не пам'ятаю яке, а інше - вода з підвищеним вмістом срібла, смачнюща! Ми набрали цілих півтори літри і тиждень пили чай зі срібної водички.
Біля джерела побачили наслідки негоди дводенної давності:


Дорогою назад ми відвідали два Джерела. Обидва порадували.

Східницьке джерело з водою типу Боржомі.

Водичка там ледь капає, тому збираються великі черги. Місцеві спекулянти заповзятливі жителі набирають водичку звечора чи зранку і продають ці дари природи по шість гривнів за півтори літри у пластиковій пляшці. І люди купують, розумієте, бо та черга на годину! Якийсь нормальний відкат вони кашлянули за те, шоб у цьому джерелі нормальну попму не вгатили. До речі, вода премерзенніша. Візьміть склянку води з-під крану, додайте три чайні ложки соди і пийте - ось вам буде вода по шість гривнів.

Східницьке джерело з водою типу Нафтуся.

Бювет. Совєцька плитка. Посередині грязюка, бо вода з полички стікає на брудну запилену підлогу. Зі стіни стирчать проіржавлені труби, штуки чотири. Вода ллється з одної. Усе якесь обшарпане і захаращене. Таке відчуття, що у повітрі літає дух погріба. Надворі обсмалене відерце для нагріву води до потрібної температури. Позор моім сєдінам, чого ж я це не сфотографувала! 

Взагалі, це була найприємніша екскурсія. Все було приємно: автобус, гід, погода, відстані не дуже великі і шикарна матінка природа...
kallista: (Travel)
Екскурсія №2. Славське

Взяли ми з мамою два квитки у середу на неділю. Взяли з нас 60 гривнів за екскурсію і сказали взяти 55 гривнів із собою. Я ще й домовилася зі своїми новими знайомими, щоб ми, значиться, на одну й ту ж екскурсію поїхали. Зідзвонилися, узгодили, начебто все окей.

У годину Ч приїхала маршрутка, гаркнули "Україна, Славьске!", ми собі сіли та й поїхали. На наступній зупинці гід, вийшовши, крикнув вже "Юрген, Славське", через одну це вже була "Юстина", а коли вся маршрутка заповнилася, нам з радістю повідомили, що везе нас фірма Трускавецьтур. Шо й казати, знайомі опинилися в іншому автобусі. Наш Богдан виявився збірною солянкою хвостиків, тіко як ми хвостиком виявилися, взявши квитки за п'ять днів до поїздки, - бойозна.

Далі - краще. З шести колонок працювало дві, з яких одна рипіла так, що радіо Свобода в 80-ті роки тихо скиглить в туалеті. Гід Володя гучним голосом не володів (вибачте за каламбур), але ми таки переконали його, що то не є відмазкою, і довелось йому горлати у всю пельку на весь автобус. Хвилин за двадцять, коли ми впевнено виїхали з Трускавця, Володя торжественно об'явив, що з нас ще по 70 гривнів. Отакої. Володя, підійшовши взяти гроші, дихнув на нас неперевершеним амбре вчорашніх радощів. Зглядаючи на все це, я розкрила рота і споганила настрій собі й людям.

У Славську все просто: приїхали, погрузили нас в машину, як студентів на помідори, підняли наверх, запропонували в туалет, кому потрібно.

Ота вонюча розвалюха в кущах - туалет в Славсько біля кас найдовшого в українських Карпатах підйомника. Славське приймає 30 тис. туристів на рік і має претензію вважатися європейським курортом. Ги-ги.

За сорок гривнів туди й назад нас закинули на кріселка і довезли до харчувальні: кілька чахлих хібарок з накосо збитими столиками, де тьоті з підозрілими руками й нігтями пропонують калган і шашлик. Їсти на свіжому воздусі хотілось, але в цей раз я вирішила не експериментувати і заказала те, шо знаю, яке воно: грибну юшку і вареники з чорницею. Було смачно, але мені показалося, шо 10 гривень за пластиковий двохсотграмовий стаканчик юшки без жодного шматочка гриба - це трохи забагато. Ну я взагалі жлобиха, то не зважайте.

На горі Тростян всіх відправили гуляти на всі чотири сторони, об'явивши перед тим збір рівно о третій біля підйомника. Гід Володя проводив шось там якусь екскурсію, але він мене так дратував, що я за краще пішла гриби пошукать. Красиво там - аж до коликів у шлунку...
 
 

Десь за сім хвилин  до третьої ми підійшли до підйомника, присіли на лавочку й ну чекати. Як воно так вийшло, чи вони десь околицями пройшли, чи нам повилазило, але група поїхала вниз без нас. І гіду було плювати на те, шо не всі зібралися. Б'юся об заклад, ніхто нікого не рахував. Якась місцева тітонька його набрала і сповістила, шо він трохи людей своїх порозтіряв. До речі, ми виявились не одні такі.

Десь по дорозі ми заїхали на Водоспад Кам'янка. Гід Володя казав, ща заїзд саме на цей водоспад потягнув оту різницю в п'ятнадцять гривнів, шо він з нас перебрав. Ну ж подивімося... 

Поки ми їхали, Володя нам з шаленими очима розповідав, як чудово готує Олеся(?), жінка лісника, і яка у нас є унікальна можливість скуштувати цю райську амброзію. Екскурсії на їдло, чесне слово. Кам'янка вразила кількістю людей на метр квадратний - плюнуть нема де було, не те шоб фотку нормальну зробити. Довелося видряпатися повище.
 

Провели ми там аж двадцять хвилин і навіть встигли на вечерю до санаторію, що не могло не порадувати, тому шо Олеся нас так і не діждалася...
kallista: (Travel)
За три тижні відпочинку у Трускавці сподвиглися ми аж на три екскурсії. Тобто я на три, а мама на дві, бо у Скелях Довбуша вона вже була і жодного бажання не мала протискуватися знову в ту бісову ущелину, про яку пізніше.

Замовляли ми екскурсії в агенції "Україна" і загалом лишилися задоволені, коли їздили саме з ними. Автобуси, гіди, маршрути - все більш-мменш окей і не дратує.

Ітак,

Екскурсія №1. Карпати, Скелі Довбуша.

Їду сама. Мікроавтобус, місце заднє, трохи трухає, але вроді нічого. Гід Віктор Андрійович розповідає цікаво, перемежає все приколами и жартами. Не завжди ті жарти до речі, бо бувають і нижче пояса, а у салоні дитина 11 років. Ну мама мовчить - то хай собі пан Віктор базікає. Тим більш, що розказує голосно і досить цікаво.

Приїжджаємо до Смерекової Хати, куди нас ледь не силоміць заганяють, щоб ми зробили замовлення. Є шанс на вечерю до санаторію не встигнути, тому я теж шось там навибирала їхнього національного, тим більш що дядько на барі розповідав голосно і смачно.

Далі можна на конях, а можна пішки. Бруднуватих, невихолощених коней пропонували не по літах дорослі хлоп'ята по 20 гривень за триста метрів прогулянки. Я не ризикнула: по конях скучила, але не ті то коні і не тей то маршрут. 

Буковий ліс вразив. Світлий, чистий, високий, без чагарів і підліску - це найкращий ліс, що я бачила у житті. 


Стандартний маршрут, стандартні фотки... Гід розпереживався, все поглядував на мою камеру і дивився, якими режимами я користуюсь. І ніби заспокоюючи себе (типу я йому не конкурент) робив мені зауваження: настройки я не виставляю і апарат неправильно держу. Я його не слухала і з усім погоджувалась: так-так, настройки не виставляю, еге ж, батарею не виймаю, а шо, треба? Попросила його пару разів сфоткати мене на мою камеру, так він пхикнув і сказав, що я не вмію просити. Ну й пішов нафіг, я когось іншого попрошу. Грошей, певно, хотів. Ще я грошей не платила, шоб мене на мій же фотик знімали.
 
Ванька-Встанька і Колобок. Біля Колобка фотографував пан Віктор. Вміє зловити момент, еге ж?

Показав нам гід лице, вибите на камні, і сказав, що вся ця територія - язичницьке капище.


Взагалі той пан Віктор, видно, майстер був порозказувать: то він печери незвідані знає, то у нього друзі якісь круті генерали... І ще любив він залякати. Типу он-де альпіністи лазять, а тут капище, лазити не можна, то їм боги язичницькі і мстяться: ото ліз один і впав аж зверху. І взагалі оно дивіться: хрест висить, шоб такі як ви ото не лазили:
 

Якась тьотя грибок знайшла, так той Віктор як заходився волати, шо типу беруть у руки гадість всяку, потім травляться, а от ви знаєте, шо є такі гриби, досить тіко у руки взяти, а потім шось до рота потягти - і гаплик тобі настане. Прям опасності подстєрєгают на каждом шагу. До речі, грибок якийсь їстівний, на сироїжку схожий, я аж позаздрила - мені одні поганки траплялись.


Далі ми підібралися к гвоздю программи: Ущелина Диявола, як її назвав пан Віктор. Десь в інтернетах воно називається Відьмина Ущелина або Чортова Ущелина - суть від цього не міняється.


Віктор Андрійович у своєму стилі: нажахав усіх, шо там повний капець, і якщо у когось гіпертонія, тахікардія, ішемія, істерія або коров'ячий сказ - той у щілину не пролізе. Також, подозріло оглянувши кожного в групі, він з поглядом Брюса Вілліса перед лицем неминучою небезпеки продекламував: "Ширина щілини у найвужчому місці становить 22 сантиметри!" - і сам швиденько попер уперед. Прикинувши на око, скіко галлонів пива пан Віктор випив за своє життя, я тихенько підштовхнула жіночку, що сумнівалася йти в силу пишності своїх форм. Якшо це барильце в силу своєї професії регулярно туди пропихається, то вона аж бігом просковзне!

Шанований язичниками дух Диявола, чи то Чорта, чи то Відьми був спаплюжений десятками пластикових пляшок. Моя б воля, я їм ті пляшки замість клізми б скористала. Недоумки невиховані.


Отак це виглядає зверху. Важливо, щоб до тебе там пройшло якомога більше людей - вони хоч стіни пообтирають. Цій групі за нами було прекрасно - вся грязюка залишилась на сорочці пана Віктора. Ну і нас дванадцять чоловік вже дотерли, шо залишилось.

Далі все по плану, по стандарту: Лев, Слон, Дракона десь ше обіцяли, але я його провтичила. Навіть не фоткала, бо людей понабігало, а ця площа по всіх інтернетах натикана.

Піднялися наверх подивилися, там теж все як і триста років тому. Серце Довбуша, де всі загадують бажання (я теж загадала, а чьо...): роздивлялася я там серце роздивлялася - каменюка як каменюка. 

Іще там росло деревце, на яке люди навішують всякі ганчірки, стрічки івіроьвочки. То Віктор Андрійович тут всіх нажахав: мовляв, всьо то ніззя робить, бо тут ночами хтось стоїть біля тих вірьовочок і заклинання творить. Як страшно жити.

Кулак Довбуша.

Кому там це нагадує кулак, а мені після конкуру по скелях це нагадало товстеньке смачнюще куряче стегенце. А краще - качаче.

Лице Довбуша.

Я ніць не пам'ятаю, шо пан Віктор там про цю венеціанську маску  розповідав: я саме займалася тим, що переконувала себе, що не боюсь висоти, і категорично відмовлялася собі вірити. Тут ще й Віктор Андрійович зі своїм залякуванням: туди не підходьте, бо от у минулому році дівчина фотографувалася і полетіла, а от у позаминулому тьотя п'яна осюди стала - і теж полетіла, а вже у цім році хлопець перестрибував... Бррр! Після цього я навіть не пам'ятаю, чи це лице саме Довбуша: просто після перших двох каменюк я подумала, що якщо його тут наверху миною протипіхотною розкидало і десь там позаду валяються рука і серце, то десь тут повинна бути й голова. 

Смерекова Хата зустріла довгоочікуваним туалетом гніздового типу і рукомийником з пимпочкою знизу, який я пам'ятаю у дворі своєї хрещеної матері, яку останній раз я навіщала років з п'ятнадцять назад. Намагаюсь не думати, що твориться у них на кухні при відсутності водопроводу...

На вході до ганебного генделя вишуканої ресторації, де ми протягом години мали вкушать піщу, яку ми замовили перед вилазкою, нас зустрів дуже привітний дядько. Колорит непитущого українського газди аж сочився з нього, особливо з носа. Калічна рука додавала шарму.
 
Поруч причаївся павук, така собі свійська тваринка. Судячи по бровам і вусам, теж щирий українець.

Поки моя друга і остання фобія намагалася потоваришувати з павуком, стіл сервували. Шкода, шо ніхто не сфоткав мою балувану взагалі і перекошену зараз фізію...

Екзотичне чінахі являло собою звичайне рагу з квасолею, а національний бануш зі шкварками виявилася сіруватою резиновою кукурудзяною кашею зі малесенькими шматочками піджареної шкурки. При цьому склалося враження, що це готували у кращому випадку вчора, а щойно розігріли у мікрохвильовці. Красна ціна цьому у київських фаст-фудах була б дванадцять гривнів, а тут взяли шось двадцять п'ять чи двадцять шість. 

На вечерю я таки не встигла, та й нехай, зате вночі мені снилися букові ліси...
kallista: (Travel)
Путівка мамі випала на 25 червня, а 28 червня, як відомо кожному добропорядному громадянину нашої країни, у нас День Конституції. Цього року він випав на понеділок з усіма витікаючими звідти наслідками. 

О четвертій годині пі.ем., як то кажуть, не працювало вже нічого. Вулиці вимерли. Бутіки якось вже спочиваючи зачиняли двері. Маршруток у той день я не побачила жодної. 

У санаторії не було вже і одного лікаря. Казали, завтра буде черговий. Ну пішла мама назавтра, знайшла того лікаря, ну приписав він процедури - тіко процедури теж вихідні, еге ж. Про процедури - то історія, трохи пізніш, після бібліотеки.

Бібліотека. Мама казала, вона там є. На першому поверсі. Я бігом побігла, бо то п'ятниця, може, закриється. Двічі пробігла перший поверх - немає. Причепилася до рецепціоністки. Каже є і махає рукою: десь там. Побігла ще раз. Чи очі повилазили, а не бачу. Причепилася до жіночки з бейджиком, вона теж подивилася - немає бібліотеки. Кажу чи у вас вона є - каже є стопудово. Пішла знов до рецепції. Питаю, а як працює бібліотека? Дівчатко стиснуло плечима з посмішкою Мони Лізи. Отакої. Коротше, дедуктивним методом я визначила, шо бібліотека - це безіменні двері між технічним приміщенням і складом білизни, і пішла купувати MAXIM, добре шо не читала ще. Що й казати, бібліотека відчинилася у вівторок десь об одинадцятій, тоді ж з'явилася і табличка, віщуюча, що це саме вона. У вівторок ми одразу книг понагрібали побільше, і ніхто нам нічого не сказав (до речі у більшості книг були повисмикувані сторінки). Взагалі, на місці отого кіоску з книгами і журналами, де я MAXIM брала, я б приплачувала бібліотекарші, щоб вона цілодобово стирчала у тому міському архіві. Може й приплачують потроху, зглядаючи на те, що весь час, що ми там були, бібліотека працювала якось рандомлі.

Мама сказала дати лікарю 50 гривень, щоб він приписав побільше усяких корисностей. Я сказала, шо я жлобиха і пішла без грошей. Приписали мені: фітопінку, ароматерапію, озокерит, магнітотерапію і перлинно-мінеральні ванни. Утробним голосом, бо приїхала я туди у стані глибокого фагингіту, я попросила прописати мені шось від хронічного тонзиліту. Він подивився на мене уважнесенько і прописав ще й кварцування.

В будь-яку путівку повинно входити послуг чи то на 56, чи то на 61 гривню. Приписують найдешевше і таке, що потребує найменше  людиногодин, це я вже зрозуміла. 
Наприклад, ароматерапія - це десь 35-40 людей, які одночасно заходять у кімнату і там 15 хвилин дихають якимись екстрактами дарів природи. Тобто процедуру ароматерапії можуть за один день пройти 550-650 людей. 
Фітопінка обходиться трохи дорожче за рахунок того, що там одноразові стакани і ложечки (гег, у тому ж кабінеті стоїть коробка, у яку скидаються використані стакани, які люди по простоті своїй не зминають перед тим, як викинути). Але фітопінка може обслужити, думаю, десь до двох тисяч людей на добу. 
Масаж потребує одного оплачуваного спеціаліста на одного пацієнта - він же не може одночасно робити масаж кільком людям. Тому один масажист - це максимум 15 людей на день, якщо він буде працювати без продиху з півгодинною перервою на обід. Тому масаж прописують не всім, а тіко тим, хто дуже "попросить". Мені, наприклад, його не прописали, хоча на зміщення нирки він показаний, я вже взнавала.

Для процедур видали спеціальну книжечку. Лікар прописує там усе, що вважає за потрібне і відправляє тебе в медичну реєстратуру. У реєстратурі, як правило, черга у 15-20 чоловік, по 15 хвилин на людину. Обслуговує одне віконце. Інших не передбачено.
У медреєстратурі мені видали отаку бумажку:


Вважайте на підкреслене. Кажу мамі: "Ну окей, припустимо, шо стать неважлива, тому вони просто не звертають уваги, але чому М???" Мама так подивилася на мене і каже: "Доця, М - це МОСКАЛЬ..."

Через пару днів я звернула увагу на це (той же перший поверх "Кристалу"):

Теперь мене муляє таке питання: мужський чи мужчинський?

Взагалі, для такого grammar nazi, як я, перебування на Західній Україні можна було ставити або як велику депресію, або як великий прикол.  Рекламні  листівки:
 


Оцей борд взагалі викосив мене нафіг на тиждень:

БУВША, панімаєш,  і без яких би то ні було!

Тут з правописом начебто все окей, але біс його розбере до чого тут єгипетські йерогліфи:


А ось таке вам як:

Розумієте, зібралися пацани побухать, сіли в машину, з'їздили у Фуршет, купили коньячок, горілочку, крилець там курячих на закусончик, огірочків... А потім сидять такі, відпочивають уже і думають: а чи не замовити нам ікорочки свіжесенької теплесенької тільки-но з лососевого брюха? Це ж такий продукт, у магазині купляти ні-ні, тіко-но приготований повинен бути, як-то піца або суші...

Шо у Трускавці невимовно гарно, то це парк. Старезні дерева, пташки співають, лавочки понатикувані, доріжка така рівненька, річечка манюня десь там понизу хлюпає, музики вуличні грають шось приємне... Краса, та й годі. 
Так от, нещодавна у Трускавці (чи у Львові?) проводився фестиваль модернової скульптури, і ті витвори хворих мізків мистецтва, які посіли перших скіко-то місць, отримали почесне право красуватися у цьому парку. Мене, велику прихильницю Відрождення і класицизму, найбільш глибоко вразили оці образчики ідіотизму художньої думки:

Пам'ятник силіконовим грудям п'ятого розміру (привіт Анні Семенович) 


Нєвєдомая хрєновіна. Мені це чомусь нагадало церкву в Кутній Горі


Це походу повинно було б означати сімейну ідилію, але у мене, розбещеного дряного дівчиська, воно викликає стійку асоціацію з творчістю Тінто Брасса.

Там іще є риботеля, яйцерукий, камасутра і китайська парасоля, з'їздіть подивіться.

Боюся образити декого з моїх знайомих, але я трохи зрозуміла, чому вся Західна Україна молиться на тссс... на тітоньку з караваєм на голові. Вони ж їй діти рідні, як не збрешуть, то день марно пройшов. Буду о дванадцятій - це означає: раніш, ніж о першій, не ждіть. Ну це нормально, ну чьо ви нервуєтесь? Ну й шо, шо годину під дощем? Шкіра буде пружнішою. Насолоджуйтесь свіжим повітрям.

Вернісаж. Картини маслом і не маслом. Два сусідні лотки, бачимо це:
 

Художник, розумієте, Соботко, але картину малювали монахи в Греції, ну що тут незрозумілого, телепні? І десь там ще було накарябано на якомусь папірці: "Увага! Це не копія!!!" І поруч у сусіда така ж картина один в один. Жаль, я не змогла сфоткати дублі саме цих картин, бо ганяли з фотиком поганою мітлою. Але ось вам оце, можете спробувати знайти пару відмінностей на деяких картинах сусідніх лотків.
 
Особливо кидається в очі натурально вручну зроблений афінськими монахами дядько в єрмолці за тридцять гривнів. Цікаво, як воно з Афін тягати ці малюнки на картоні?

Деякі з цих неробів нещасних обездолених людей з поголовним металопластиком на вікнах і супутниковими тарелями через один дуже люблять паскудити красивості з металу змушені шукати цінний металобрухт, аби прокормити сім'ю. 
 
Дитина бідна аж зізею вигнулась, аби й їй часом нічьо не відрізали.

Це без коментарів, кожен має право на свій погляд на речі:


А взагалі-то люди там, хоч і ледачі, але в більшості приємні. Називають вас "пані" і в очі за російську мову не плюються, не вірте :)
kallista: (Travel)
Випала мені така нагода - поїздка у Трускавець. Не так шоб вона сама випала, попотіти прийшлось, та все-таки я до цього села цього міста попала. Ітак, всього за п'ять тисяч сімсот дев'яносто шість гривнів за мене і за тисячу чотириста сорок (бо 30% профсоюзних) з доплатою в тисячу сто сімдесят шість гривнів за маму ми з нею отримали таке щастя як двомісний номер типу Стандарт у санаторії "Кристал". Щастя - тому шо по блату, бо ні одна агенція не дає путівки за 276 гривень/сутко, бо то всьо заброньовано Фондом Соціяльного Страхування на тридцять років уперед. Путівки типу є, тіко за 370 гривнів мінімум одне місце в двомісному. Шо то за номер бойозна, але за 370 гривнів я лучче десь у буржуїв повідпочину.

Короче, поселили нас відносно швидесенько. Щоправда, спочатку шось там наплутали, і ми вломилися до якоїсь милої тьоті, яка нас послала. Знов на рецепцію.
Зганяла я за іншим ключиком. Номер на тому ж поверсі, ключик повернувся, і оппля - життя стає всьо чудесатєє і чудесатєє. Ітак, по блату за цілу купу грошей ми отримали:


Радіо, яке пам'ятає часи СРСР, і це все, на що воно спроможне 


Торшер, за яким моя мама готувалася до вступних іспитів - 2 штуки

Люстра
Люстра з моєї кухні п'ятнадцятирічної давності,
тіко у мене була зелена

Дуже здивувала неочікувана присутність батареї. Нам-то, звісно, не було в ній потреби посеред літа, але хех - вона ж там була!


От тіко дуже мені дуже цікаво - що в біса ця батарея гріє взимку, якшо двері на балкон не те шоб не закриваються зовсім, але назвати їх закритими язик не повертається - з трьох замків плюс форточка працює тільки єдин. Дякувати Богові, шо той один не на форточці, а все-таки на дверях, бо якісь випадкові гості були б нам не дуже до вподоби.


Балкон один. Не на номер, а на поверх. Тобто через увесь поверх - суцільний балкон, помежований єдною металевою штичкою на рівні перил. 
Через тиждень проживання моя мама, яка обрала собі ліжко ближче до вікна, знала напам'ять всі труси, які взяли з собою на курорт наші маскуловані сусіди. Мене Бог милував.


Голуби. Дуже милі створіння, майже ручні. Вони мило поворкували і проходжувалися по балконних перилах. Жахливу суть наявності цих милих створінь у великій кількості поряд з нашею тимчасовою оселею ми зрозуміли тіко на наступний день. Як в анекдокті: у всіх коти як коти, а цей гуп-гуп, гуп-гуп! Так і в нас. О п'ятій ранку миле воркотання здалося ревом злітаючого турбореактивного двигуна, а хлопаючі крила походу здійснювали коврове бомбардування. А ми їх ще хлібом кормили, курей цих недороблених. 

Кімнату не фоткала, тому шо зразу якось не склалося, а потім ми вже свої речі порозкидали, то кому воно треба наші труси і панчохи роздивлятися. Кімната була просто кімната, розміром десь дванадцять квадратів, порівняно нещодавно пофарбована (порівняно з віком радіоприймача), з трьома тумбочками, двома стільцями і письмовим столом. На столі стояли дві склянки і графін, у який прибиральниці кажен день добросовісно наливали воду з-під крана. Також кімната мала два доволі-таки пристойні ліжка, якщо тіко проігнорувати тей факт, що на тому ліжку я зі своїми метр шістдесят дев'ять невмолимо впиралася ногами в бильце. 

Три тумбочки - це тому шо двоє нас і телевізор. Я потім вже взнала, шо цей телевізор і ще цілий холодильник - це ота сама різниця у десь п'ятдесят гривнів на добу, шо відрізняє номер типу Економ від номера типу Стандарт. До речі, я надибала іще таку об'яву (ця об'ява нахально висить у самому бюветі, куди ходить кожен, хто приїздить до цих санаторіїв):

Ще раз нагадаю: моя путівка на 21 день у номер Стандарт коштувала 5.796 гривнів, мамина від Профспілки така ж, тіко в Економ - шось типу 4.800 гривнів. То лі лижі не їдуть. то лі... рахуйте самі коротше, бо я, видно, поганенько у школі вчительку слухала. Ну і про бронювання я вже теж згадувала: типу дивіться, у нас таке є, але взяти зась, бо то не ваше, а ФСС.

То повернімося у номер до нашої кімнати. Вроді всьо, ще коврик такий типу палас був постелений. Нормальна, короче, в цілому, кімната.

Коридор - метр на півметра. Здалося б, шо там може бути, шоб здивувати. Ага, не тут-то було! У коридорі є шафа. Для одягу. Для верхнього одягу.
 
Шоб краще було зрозуміти, в чому прикол, намалюю:

Ото червоненьке - то наша шафка. З дверцятами, з поличкою, перекладиною і плічиками всередині. А поряд жовтеньке - то типу задня стінка сусідської шафи. Інженерна мисль, розумієте? І глибина нормальна, і ширини хватає. Тіко єдин момент дуже засмучував. Коли дядько в сусідньому номері забував закрити дверцята шафи, то ми чули, як він пукає в туалеті, і ніяковіли. Ну то так, у Радянському Союзі від товариша скривати нічого.

Як вже доказано ученими, в туалеті людина проводить три роки свого життя (чотири, якшо страждає запорами, і вісім, якшо любить читати під час дефекації), тому туалет - це святая святих кожного готельного номеру. Я у своєму житті бачила туалети, у яких могла би жити все своє життя. Туалет, якого було нам надано разом з нашими путівками, - це був такий собі лікувальний засіб від запорів. Я думаю, шо навіть ті люди, шо хочуть таки нагрести собі вищезгаданий восьмирічний стаж, абсолютно точно пожертвували б парудесятками годин у цьому рекорді.


Перші два питання, які у мене виникли післи відвідання даного закладу, були: де митися і на якого біса там потрібне відро. Придивившись, я побачила душовий дощик. Через мить мене охопив гострий приступ ностальгії по шкільним туалетам.

Пам'ятаєте? Там теж була така дірочка посеред полу, куди стікала хлорка, якою порядні технічки добросовісно видряпували засрані нами унітази.

Відповідь на питання про відро я отримала через кілька днів, коли несподівано не знайшла води у крані. Трохи заспокоївшись від психів, що мене розібрали від неможливості обмити своє спітніле тіло, до вечора я розмірковувала, чи є окрема трубопровідна артерія у номери люкс, чи все-таки сума у триста сімдесят гривень на добу є недостатньою підставою качати права на безперебійне водопостачання.

Прибирали у нас регулярно, що не могло не радувати: сміття забирали кожен день, пилососили через день і раз на тиждень міняли рушники і постіль. Правда, прибиральниця вломлювалась у номер через секунду після стуку (ой, вона таке у житті бачила, чи їй не байдуже до вашої голої дупи), але шо то за проблема порівняно з глобальним потеплінням!

До речі, я не знаю, як там щодо глобального потепління у світі, а перші десять днів у Трускавці я думала, що перетворюсь у коропа. Стільки води з неба я давно не бачила. Привезла із собою купу манаття: шортики, маєчки, - і на другий день почимчикувала купувати якогось жакетика і парасолю, бо ж дюдя і ллє нескінченно.

Трохи теплішало на душі у столовій. Кормили три рази на день, і кормили нормально. Через три дні ми вже навіть отримували не чергові страви, а свої закази. Правда, там дуже рідко подавали картоплю аби з чим, окрім риби. І так як я рибу їм, але не три рази на день сім разів на тиждень, то доводилось замовляти м'ясо, яке подавалось укупі зі всякими кашами. Під кінець мене вже нудило від гречки і пшеничної каші, я й так їх не дуже, а зараз ще з півроку на них дивитися не зможу. Коли запаси м'яса або риби скінчувалися, подавали рибні або м'ясні "булочки" (ну типу котлети з підвищеним вмістом вуглеводів у вигляді хліба), хоча якщо по-правді, то було смачно, як у дитинстві. 


Десь приблизно два рази на тиждень на сніданок було таке:

Це вони, мабуть за "булочки" так вибачалися.

Я ж і не проти. Де б я ще червону ікру на сніданок до чаю попоїла :)

Profile

kallista: (Default)
kallista

May 2013

S M T W T F S
    1234
567891011
12 131415161718
19202122232425
262728293031 

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated July 28th, 2017 04:34 am
Powered by Dreamwidth Studios